Полтавські артисти об’їздили з виступами десятки країн світу та готують власне шоу

23 липня, 13:10   0
Фото та відео з особистого архіву Максима та Ксенії

За їх плечима виступи практично в кожному куточку світу. Лише за роки роботи артистами в театрі танцю імені Вадима Єлізарова в Севастополі вони стали учасниками понад тисячі шоу в 10 країнах світу.

Здається, немає в світі такої країни, де б вони не виходили на паркет і своїми танцями не захоплювали глядачів. Вони – це подружжя Апушкіних, Ксенія і Максим, дует «Free Life». Вони і танцівники, і постановники, і хореографи, і тренери, і артисти балету – і це далеко не весь перелік професій, які вони опанували вже і які опановують. Хоча для них, танці – це не лише робота, це їх покликання і їх життя.

Нині пара повернулася на певний час до Полтави, де готує новий проект, який буде значно відрізнятися від того, що всі могли бачити раніше. При цьому Ксюша і Максим продовжують тренуватися, опановують акробатичні трюки і планують нові гастролі.

В редакції «Кола» артисти розповіли, як у них все розпочиналося в танцях, про те, чи легко бути творчою парою, чи вдається їм хоч іноді абстрагуватися від роботи, яка різниця між роботодавцями в різних країнах і, звісно, відкрили завісу щодо нового власного шоу «Free Life Puppets».

Розкажіть, як ви прийшли в танці. З чого все почалося?

Максим: Ми вже не тільки танцівники, а й постановники та продюсери. Звісно, все розпочалося з танців. І прийшли ми в них ще в дитинстві, десь з 5-6 років.

Ксенія: Пам’ятаєте, як в 90-х роках був бум на бальні танці. І ми з того покоління. Звісно, коли батьки в дитинстві приводять тебе на танцювальний гурток, ти ж не думаєш, що це стане твоїм життям. Спершу це було як таке всебічно-розвиваюче хобі. Але так сталося, в Макса було все стабільно, він танцював і пішов вчитися в цьому напрямку, а я танцювала-танцювала, але в певний момент  вирішила, що не хочу вчитися на хореографа. Тому в мене економічна освіта, але життя все рівно повернуло мене до цього всього.

Ви танцювали в парі завжди?

Максим: Це дуже цікава історія, адже ми танцювали в одних і тих же клубах, в  одних і тих же хореографів, але ніколи в парі і навіть не перетиналися. Більше того, в 2000 роках ми в танцювальному клубі «Фестиваль» танцювали в одній групі і навіть є на спільному фото, але при цьому ніколи не спілкувалися. Я трішки старший і спілкувався зі старшими. Ксенія ж більше займалася індивідуальними танцями, я більше в ансамблі.

Ксенія: «Повторно» ми познайомилися в 2010 році і тоді ми раптом виявили, що мали бути вже знайомими.

За ваше творче життя було багато конкурсів і фестивалів. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

Максим: За мою кар’єру було багато різних конкурсів, зокрема в педуніверситеті в ансамблі «Грація». Але таким справжнім проривом в житті була наша робота в театрі танцю імені Вадима Єлізарова, яка розпочалася в 2011 році.

До цього періоду ви займалися тренуванням дітей. Чому вирішили так кардинально змінити своє життя?

Максим: Нас запросили як звичайних танцівників, артистів. Ми розуміли, що хочемо чогось більшого, але не розуміли як це зробити. Це була така можливість зрозуміти, чого ми хочемо.

Ксенія: Я не знаю, яка тоді в нас була мотивація, адже ми ж, в принципі, жили як нормальні люди. Ми тренували дітей, у нас був клуб, старші групи. Все було стабільно. В якийсь момент Макс каже, що є така пропозиція. Я не можу сказати, що в той момент ми повністю розуміли, куди ми їдемо і навіщо.

Максим: Ми почали шукати якісь контракти, але контракти – це добре, але має бути якийсь розвиток. І тут нам говорять, терміново потрібна пара. Це було дуже оперативне рішення, буквально за тиждень.

Чи легко було виходити із зони комфорту і їхати в невідомість?

Ксенія: Найважче було лишати своїх вихованців. Таке завжди виникає в тренерській роботі. Тому оце «передоручення» і «перевіддавання» дітей було важким, адже хочеться віддати їх в надійні руки. Це було все настільки швидко, що  в той момент, коли ми приїхали в Крим, ми до кінця не розуміли на що наважилися. Коли ти приїжджаєш працювати за контрактом – це такий більш плавний режим роботи, а коли ти працюєш в театрі, де ще близько 40 пар танцівників, це складно. Це вже стала структура зі своїми принципами і правилами. Ми не розуміли, як все це влаштовано. Було складно.

Максим: Ми відмовилися від тренерської діяльності, від усього, що ти напрацьовував тривалий час і почали все з початку. Адже професія тренера і артиста – це зовсім різні сфери.

Ксенія: Для нас це був дуже стресовий старт і в плані роботи, і в плані колективу. Недоспані ночі, вчили номери по відео.

Максим: Але через півроку-рік ми втяглися в цей процес. Вивчили всі постановки. Особливістю роботи в театрі було те, що  в нас були курси акторської майстерності, фехтування. Весь день був розписаний до хвилини. Але зазвичай, люди вкладають в це гроші, для нас же це було частиною роботи.

Покинули Севастопольський театр через анексію Криму?

Ксенія: Ми пропрацювали там 4 роки і так співпало. Рішення про те, що ми йдемо у «вільне плавання» прийшло раніше.

Максим: Більше перспектив працювати в театрі ми не бачили. Плюс, нам запропонували бути хореографами в Туреччині. Страшно не було, адже під час роботи в театрі багато гастролювали і в Туреччині також. Приїздили з гастролями і  в Полтаву.

Було якесь особливе хвилювання під час виступів у Полтаві вже в якості артиста театру?

Максим: Було дивно, адже в залі було багато викладачів з педуніверситету. Але страху не було, ти ж цю сцену знаєш.

Розкажіть про закордонні гастролі, де працювали і що це була за робота.

Ксенія: Якщо так приблизно порахувати, то ми були в більше ніж 35 країнах. У нас всі поїздки практично пов’язані з роботою. Ми раз спробували просто поїхати відпочити, але  в нас це не дуже вийшло, просто ми звикли постійно бути в робочому режимі.

Максим: Ми звикли поєднувати роботу з відпочинком. Адже завжди під час гастролей є кілька годин вільного часу, щоб побачити місто та якісь пам’ятки.

Чи відрізняються роботодавці в Україні і за кордоном?

Ксенія: За кордоном звикли цінувати артиста, як найнятого працівника. А в нас всі вважають, що артист може й безкоштовно виступати, головне нагодувати. Або пропонують якийсь бартер. Люди не розуміють, що до того, як вони сьогодні побачили цього артиста, він все своє життя працював, щоб виступати саме так. Коли ти приїздиш працювати за кордон, ти відразу стаєш тим, чия робота підходить роботодавцю. В тебе є умови, до тебе є повага. І все, що від тебе треба – це якісно виконувати свою роботу.

Максим: Там немає такого оцінювання, до якого ми звикли з дитячого садочку ще та школи, щоб тебе хвалили. Ми завжди чекаємо зауважень чи похвал. Було дивно так, працювали в  США і не розуміли, чому нам нічого не говорять, добре ми працюємо, чи погано. Але потім зрозуміли, якби ми їх не влаштовували, нам би про це сказали. А так, якщо все добре, то немає ніяких питань.

А чим відрізняється хореографічна освіта в Україні  і в інших державах?

Максим: Там дуже кваліфіковані спеціалісти. В них немає такого, що вчишся лише на танцівника. Там всенаправленість в освіті творчих професій. Наприклад вокалісти вчать і хореографію, акробатику, акторську майстерність і лише вже потім обирають профіль. Там і фахівців бажають бачити різносторонніми і багатопрофільними.

Чи бували якісь проблеми з роботодавцями при приїзді в країну? Можливо, вимагали робити щось, не прописане в контракті?

Ксенія: Чогось такого не було. Ми ж працювали  в театрі, розуміли, як все це працює, мали певні зв’язки і знайомства. Але світова галузь entertainment (розваг – ред.) влаштована так, що ти ніколи не працюєш напряму, а лише через агента. Проте, звісно, бувають якісь проблеми з комунікацією, якась інформація до нас не доходить. Наприклад, ми їхали в США і знали, що там маємо робити трюки, ставити сольні номери. Але виявилося, що ми маємо бути не просто танцівниками, а  акторами в мюзиклі, який триває півтори години і в нас є фрази іспанською, які ми маємо говорити в мікрофон.

Ви вже повернулися до Полтави чи це лише певний перерив між закордонними гастролями?

Ксенія: Ми поки ще діючі артисти. Всі очікують від нас, щоб ми вже осіли, але ще ні.

Максим: Ми приїхали у Полтаву і в нас є проект, який ми готуємо. Все, що ми бачили за ці роки, які знання і навики отримали тепер хочемо втілити у власному проекті.

Що це за проект? В чому його «фішка» і унікальність?

Ксенія: Цей проект вже в стадії певної реалізації. Це шоу-проект, який пов'язаний з ростовими ляльками-акторами і танцівниками. Сказати, що в нас є щось подібне – так, є ростові ляльки тієї чи іншої якості, тієї чи іншої «симпатичності», але в нас ця сфера відразу пішла в комерцію, яку звикли називати аніматорами.

Максим: Насправді за кордоном цьому вчаться кілька років  і це професія, працювати з людьми. Там це мистецтво, а  в нас це банально, в дешевий костюм одягають студента.

Тобто ваше шоу має зламати стереотипи?

Ксенія: Ми вже почали ламати стереотипи. Не скажу, що Україна легко дається. Великі міста йдуть швидше, більш відкриті для нового. Складно пояснити, чому повинні платити більше, в принципі, за ту ж ростову ляльку. І ще один стереотип, що ростові ляльки лише для дітей. Всіх відразу хоче відправити в Діснейленд. Там дорослі більше кайфують, ніж діти.

Як готували костюми? Які образи вже є в вашому арсеналі?

Ксенія: Ми почали з бурундуків. Дехто нам закидає неактуальність персонажів, але, вибачте, у нас щомісяця виходять нові мультфільми, або перезнімають старі. Тому визначити, які є топ-герої, складно. Але нам здається, що є така каста героїв навіки, як, наприклад, Мікі Маус. Це не актуально, якщо просто вдягти костюм і стояти. Але якщо подумати про те, що цей Мікі Маус крім того, що вміє круто танцювати,  в нього є озвучка і він легко адаптується під будь-яку тематику, то це перетворюється в міні спектакль. І в цьому наша суть.

Максим: В нас була ідея створити щось інше. З’явилися перші ляльки і ми почали копати глибше. Зібрали команду людей. Ми зрозуміли, що просто так створити компанію нам не вистачає знань і досвіду, а  потрібні люди, які більше детально в усьому розбираються. Це режисура, театральна майстерність психологія роботи з дітьми. Було дуже складно знайти класних людей, яким буде цікаво танцювати в ляльках, адже це не просто «пересічні громадяни», а професійні танцівники.

Чи важко танцювати в костюмах?

Ксенія: Це практично нереально. Там дуже складно дихати, адже це шар поролону, обмежений огляд. Якщо орієнтуватися при пошитті костюму на огляд, то втратиться «мімімішність» героя. Ми все випробуємо спершу на собі. Взуття теж не зручне для танців. Ми знаємо, що це складно.

Максим: Наша задача – довести, що це, в першу чергу, герой, а не бездушна істота в костюмі. Він має реагувати на всі обставини. Повинна бути максимальна комунікація.

Ксенія: Ми доводимо, що наше шоу не лише для дітей. Багато дорослих соромиться сказати собі, що вони хочуть замовити ростову ляльку на свято, але потім саме дорослі з нею найбільше танцюють.

Ви готуєте велике шоу. Що це буде?

Ксенія: Ми готуємо велике шоу. Незабаром буде прем’єра мультфільму «Малефісента» і  ця тематика не пройде повз нас. Поки дуже важко сказати, де це буде, але ми б хотіли показати це шоу до Хеловіна і на полтавській сцені. Також ми готуємо повне шоу і для показу закордоном трохи в іншому форматі. Ми розуміємо, що це все великі затрати.

Про затрати, скільки коштує пошити один костюм?

Максим: Десь 700-800 доларів.

Розкажіть про вашу команду, яка працює над шоу?

Ксенія: Зараз у нас шестеро танцівників, два актори і допоміжні спеціалісти. Це дуже неординарні люди. Кожен – особистість.

Зараз ви вже в ролі не лише танцівників, а й постановників. Як зараз тренуєтеся?

Максим: Хореографія з нашого життя нікуди не зникає, ми цим хворіємо і цим живемо. Зараз в нас основне навантаження йде на акробатику. Ми вже готували видовищні номери, зараз хочемо робити акробатичні номери. Займаємося з тренером. Для нас це все нове.

Ксенія: Якби ми збавили темп, нам би жити стало легше, але ми ще не готові для цього.

Ви подружжя. Для вас це плюс чи мінус в роботі?

Ксенія: Тяжко відповісти однозначно. Зі сторони здається, що це ідеально. Насправді, це важко. Важко тому, що емоційна стомленість накопичується. В нашому випадку, це абсолютна неможливість розділити роботу й особисте життя. Як би ми не намагалися. Плюс в тому, що в нас один напрямок і одна мета. Разом з усім цим легше справлятися. Мінус у відсутності особистого простору. За кордоном ми взагалі проводимо разом 24 години на добу

Максим: На сцені потрібно показувати свої кращі сторони. Але якщо посварилися? Як працювати? Як показувати кохання на сцені, якщо за кулісами посварилися. Ми досі не навчилися. Ідеально було б навчитися це все трошки розмежовувати. Щоб сім'я і сімейне вогнище – це одне було, а робота – інше.

Ксенія: Ми якось поїхали відпочивати в Карпати. Домовилися три дні не працювати і не говорити про роботу. На другий день здалися.

Максим: Для нас – це не робота, а скоріше життя. Ми живемо цими ідеями.

Багато ваших колег по цеху беруть участь у різноманітних танцювальних і талант-шоу, чи не було у вас таких ідей?

Максим: Були ідеї, але, на жаль,в Україні зараз немає таких шоу.

Ксенія: Ми розглядаємо можливість участі в шоу, але не в Україні.

Дайте свої поради юним танцівникам, які ще лише обирають свій шлях в житті.

Ксенія: Я б радила не боятися, адже в житті є стільки можливостей, про які мало хто навіть не здогадується. Також треба вчити мови, якщо є бажання виступати не лише в Україні. Крім того, треба вірити в себе і мати здорові амбіції. На жаль, мені здається, що ще залишилися стереотипи з минулого, що творча сфера – це не робота, максимум хобі. Багато хто вважає, що танці – це не серйозно.

Максим: Також в нас вважають, що творчість не може приносити прибуток. В інших країнах, навпаки, творчість часто оплачується краще, ніж той самий менеджмент чи економіка.

Ксенія: Можливості є! Вакансії є! Головне до цього треба готуватися, йти цілеспрямовано до своєї мети і вміти пристосовуватися до вимог сучасності.

Читайте також: Полтавські танцівники привезли додому нагороди з міжнародного конкурсу. ФОТО

Автор: Марина Левчук

Інтерв'ю 23 липня, 13:10

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції